Змістовну роботу з батьками проводить вчитель - логопед Зінько К.В. Це індивідуальні консультації, бесіди, семінари. Так педагог провів тренінг для батьків  "Корекційно - відновлювальна робота вдома".

Підтримка захисників України

Вихованці дитячого садка №5 "Горобинка", що у місті Соснівці (Львівська область), також підтримують захисників України своїми листами й малюнками. Завідувач Лариса Максимюк і методист Ольга Огібовська разом із педагогічним колективом та батьками виховують дітей патріотами.

За допомогу бійцям АТО в ЗДО №5 м. Соснівка було передано прапор від 80-ї ОАЕМБр 3-ї батареї з подякою, віршами та особистими підписами бійців. В ДНЗ   відбулася акція "Діти з любов'ю до бійців АТО". Діти розповідали вірші, співали гімн України, а діти середньої групи "Метелик" виготовили паперові прапори з серцями і дитячими долонями. Сподіваємось, що маленькі серця донесуть краплини любові та підтримки, а маленькі долоньки - збережуть життя бійцям.

    У грудні, кожного року вихованці, батьки, працівники закладу організовують акцію до Нового  року та різдвяних свят "Допоможимо воїнам АТО" та відвідують бійців, які  перебували на реабілітації у Соснівській лікарні.

     Однією із форм роботи з батьками є анкетування. Анкетування допомагає дошкільному закладу покращити роботу щодо виховання та навчання, створити умови для всебічного розвитку дітей, оволодіння батьками педагогічних знань, умінь На допомогу співпраці ЗДО і батьків постає психологічна служба відділу освіти м. Червонограда

      Також однією з форм роботи з батьками є "Дні відкритих дверей". Батьки можуть відвідати заняття в своїй віковій групі, отримати консультацію фахівців.

ВИХОВАННЯ БЕЗ НАСИЛЬСТВА

Найважливіше завдання сьогодення — формування суспільства завтрашнього дня. Тих, хто вершитиме долю країни після нас. Яким має бути громадянин України? Незалежною, гуманною, високоморальною людиною з широким світоглядом. Але чи сприятимуть теперішні традиції виховання, що не гребують насильницькими методами, формуванню саме такої особистості? Цю тему порушено у статті Лії ОЛІЙНИК, канд. пед. наук, доцента кафедри психології, педагогіки та менеджменту освіти Миколаївського ОІППО.

НЕ БИТТЯ ВИЗНАЧАЄ СВІДОМІСТЬ

Вважається, що кожна дитина — маленьке диво й велике щастя для своїх батьків. Проте така оптимістична картинка, на жаль, не стовідсоткова. Цей відсоток у нашому суспільстві чим далі, тим більше має тенденцію до зниження. Аборти, якими перериваються небажані вагітності; залишені у пологових будинках діти; немовлята у сміттєзбірниках; батьки-вбивці власних дітей; проблемні родини, в яких діти потерпають від експлуатації з боку батьків; пристойні сім’ї, в яких фізичне покарання дитини є нормою життя, — все це насильницькі способи позбутися або самої дитини, або небажаної для дорослих її поведінки.

Таке ставлення дає дитині уявлення: саме так, із застосуванням насильства слід домагатися бажаного й формує у неї переконання: насильство — найкращий спосіб протистояння тому, що тобі не подобається, що ти не можеш змінити, швидкий шлях досягнення бажаного.

А потім ми, дорослі, дивуємося: звідки в наших дітях беруться жорстокість, агресія, непоступливість, брехливість, безсовісність, бездушність. І, розпочинаючи боротьбу з негативними проявами поведінки, знову не знаходимо нічого кращого за фізичне та моральне насильство.

На моє переконання, доки насильство з боку люблячих батьків, а потім — і дбайливих педагогів не викоріниться із суспільної моралі, суспільство вирощуватиме людей, переконаних, що шлях розв’язання власних проблем з позиції грубої фізичної або витонченої моральної сили найефективніший та найдієвіший.

Висновки, переконання автора з порушеної проблеми склалися під впливом праць всесвітньо відомих письменників, філософів, педагогів, психологів, які всім своїм життям відстоювали думку, що вільну та щасливу особистість можна виховати лише ненасильницькими методами, тільки розумною й водночас сердечною любов’ю. Це Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, С. Гєссен, І. Кон, О. Кононко, Я. Корчак, Г. Лендрет, А. Макаренко, Б. Нікітін, К. Прайор, К. Роджерс, В. Сухомлинський, Л. Толстой, С. Френе, Р. Штейнер та інші видатні представники гуманістичного спрямування.

ДО ЧОГО ПРИЗВОДЯТЬ ФІЗИЧНІ ПОКАРАННЯ

“Люблячі” батьки та “дбайливі” педагоги (які теж практично всі є батьками) задля виправдання застосування до дітей насильницьких методів з благородною метою виправлення їхньої небажаної поведінки, проголошують: “БИТТЯ визначає свідомість!”, “школі потрібна ЛОЗИНА”.

Справді — визначає! Щодо цього немає сумнівів. Проте, на превеликий жаль, не завжди в тому напрямку, на який сподіваються дорослі. Спробуємо разом розібратися, чого ж може навчити дитину биттям.

По-перше, у дитини формується стійке переконання: насильство — найкращий та єдиний спосіб досягти бажаного та судження: коли я стану дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму. А коли хтось із дітей, страждаючи від побиття, і запевняє себе, що ніколи не каратиме власних дітей, то, ставши дорослим, рідко реалізує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шляхом, прокладеним крізь століття його предками.

По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання — мене б’є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а згодом може яскраво проявитися в дорослому віці у таких формах поведінки, як мазохізм — б’є мене, тобто любить; садизм — люблю, себто маю право бити; й садомазохізм — прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насильства у стосунках між людьми.

Крім того, биття може призвести до пробудження ранньої дитячої сексуальності — дитина, що відчула під час побиття оргазм, надалі провокуватиме батьків до акту екзекуції, щоб знову відчути сексуальне задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жорстокості та болю, у майбутньому може стати для людини нормою життя.

По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (за реальним або помилковим звинуваченням) значущі для неї люди — батьки, педагоги — може виникнути агресія — мотивована деструктивна поведінка, яка суперечить нормам людського співіснування, завдає фізичної шкоди людям або стає причиною їхнього психологічного дискомфорту. Ця поведінка провокується ненавистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнався, щоб уникнути покарання. Або інша протилежність — аутоагресія — агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та наркоманії, а подекуди й до крайньої форми — суїциду. “Я поганий, бридкий, мене немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу,” — так розмірковує людина, що зважилася накласти на себе руки.

ЧОМУ БАТЬКИ ВДАЮТЬСЯ ДО ФІЗИЧНИХ ПОКАРАНЬ?

Якби люблячі батьки знали про можливі наслідки своїх виховних зусиль, чи стали б вони фізично карати свою дитину? Здавалося б, відповідь очевидна.

Проте, на жаль, навіть ті дорослі, які здогадуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього. Чому так буває?

Причини:

• стійке переконання, що так роблять УСІ, жодна дитина, мовляв, не виросла без фізичного покарання, нас у дитинстві били, але ж ми виросли нормальними людьми;

• відчуття власної неспроможності змінити поведінку дитини. У стані роздратування, розгубленості обирають найперше, що спадає на думку — фізичне покарання дитини з благородною виховною метою;

• безкарність дорослого перед дитиною.

Потім, уже після того, як акт фізичного покарання відбувся, батьківські роздуми з цього приводу можуть іти різними шляхами:

1. звинувачення — дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила поганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
2. самообман — чим дужче покараєш (так, щоб запам’ятала), тим ймовірніше, що дитина такого більш ніколи не скоїть. І, справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повторюється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. Поведінка дитини у цьому разі не змінюється, вона отримує урок — погане слід робити так, щоб тебе не викрили;
3. самовиправдання — не утримався, в усьому винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не повторилося чи хоча б траплялося якнайрідше, і висновок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;
4. каяття — визнання провини перед дитиною та намагання вибачитися перед нею.

Буває, що каяття стає останньою краплею для остаточного прийняття батьками рішення “Більше ніколи не підніму руку на сина”. Надалі відбувається величезна внутрішня робота дорослого над собою з метою знаходження та застосування інших — ненасильницьких — методів впливу на дитину.

Проте, якщо систематично виникає замкнене коло: побив — покаявся — вибачився (не обов’язково на словах, показною ніжністю та пестощами, задобрюванням подарунками, дозволом робити те, за що нещодавно карали) — знову побив — є небезпека виростити з дитини асоціальний елемент, злочинця, в окремих випадках навіть — маніяка. За невизначеної батьківської позиції у малого збиваються соціальні орієнтири, він не може зрозуміти, чого ж від нього вимагають батьки. Схвалюють і карають за ті самі вчинки. Цей шлях значно гірший за той, коли дорослий упевнений у справедливості фізичного покарання у виховних цілях і застосовує його.

Гендерне виховання

      Чи буде людина щаслива в любові й у сімейному житті, багато в чому залежить від того, як вона вихована, від її загальної культури, уявлень про взаємини чоловіка і жінки.

      Коли і як починається гендерне виховання? На що повинні орієнтуватися батьки, вирішуючи цю делікатну проблему?

     Потрібно знати, що кожному вікові властиві свої особливості, що потребують індивідуального підходу. Вирішальною є обстановка в родині.

     Першу модель взаємин між статями дитина бачить на прикладі своїх батьків. Якщо між ними немає згоди, якщо один допускає стосовно іншого брутальність, жорстокість, зневагу, то дитина може сприйняти це як норму, яка впливатиме на все її життя. Якщо син, наслідуючи батька в дитинстві, не навчився любити і поважати свою матір, він ніколи не зможе стати хорошим, добрим, лагідним чоловіком і батьком.

     Свою статеву приналежність дитина осмислює дуже рано, уже приблизно до трьох років. Відому роль у цьому грає постійне порівняння себе з однолітками. Дитина робить відкриття, що якщо руки, ноги, очі, ніс є в усіх, то щось є тільки у хлопчиків, а щось тільки у дівчаток. Або дівчинка говорить про себе: "Я – дівчинка, тому що ношу платтячка і кіски”, а хлопчик говорить так: "Я – хлопчик, тому що я ношу штанці, я сильний, як мій тато”. Інтерес до своїх статевих органів у 2 – 4 роки також природне явище. Він продиктований інтересом до свого тіла взагалі. Дівчатка намагаються наслідувати своїх мам: носять мамині туфлі на високих підборах, фарбують губи, гають у гру "доньки-матері”. Хлопчики багато в чому хочуть походити на свого батька: "читають” газету на дивані, показують свою силу або допомагають по господарству. У таких споконвічних іграх у "тата-мами”, "доньки-матері” – чітко розподілені ролі кожного із засвоєними дитиною уявленнями про норми чоловічої і жіночої поведінки. Нічого ганебного в таких іграх як "магазин” або "лікарня” теж немає.

     Батькам слід враховувати, що не можна залишати без догляду малят, які граються, особливо якщо серед них є старші й більш обізнані діти, що можуть внести у сценарій гри сексуальний елемент.

     Коли дитина вже усвідомила свою приналежність, треба скористатися цим, щоб виховувати в неї відповідну поведінку: "Ти – хлопчик, ти сильніший, допоможи дівчинці”, "Ти – дівчинка, повинна бути завжди акуратною”.

     Після усвідомлення того факту, що всі люди різні, настає пора гострих запитань. І тут багато батьків заходять у глухий кут, не знаючи, як вийти з такого становища.

     Дитячих запитань не варто лякатися, від такту дорослих залежить, чи будуть отриманні знання сприйняті як щось природне, належне або набудуть забарвлення чогось соромітницького, забороненого.

     На запитання: "Відкіля я взявся?” – дорослі відповідають прямо: "Лелека приніс”, "Купили в магазині”, "Знайшли в капусті”. Така помилкова версія буде викрита досить швидко – у цьому допоможуть однолітки або старші діти. І до батьків за роз’ясненням дитина більше ніколи не звернеться. А це, повірте, велика втрата і помилка батьків.

     Хочеться підкреслити, що гендерне виховання не є чимось ізольованим, що не залежить від виховання взагалі. Для цього має бути цілковита довіра між батьками і дітьми, м’яка, спокійна, витримана, доброзичлива атмосфера. Дитина повинна знати, що якщо навіть вона зробила щось не так, її не перестануть любити, її не сваритимуть і не битимуть. За таких умов дитині легше відкрити свою душу, бути відвертішою із батьками.

     Дорослі мають розуміти: яким би ризикованим не було питання, реагувати на нього треба спокійно, щоб у дитини не створилося уявлення про те, що вона торкнулась якоїсь забороненої теми. Батьки повинні враховувати обстановку, у якій пролунало запитання, як воно було сформульоване, вираз обличчя маляти.

     В усіх випадках інформація має бути правдивою. На запитання: "Як діти виходять із маминого живота?” – можна відповісти так: вийти назовні дитині допомагає лікар, тому, коли вона має народитися, маму обов’язково відвозять у лікарню. Таке пояснення цілком задовольнить дитину, тим більше, якщо вона знає, що мама дійсно перед появою дитини їхала до пологового будинку.

     Якщо маля не ставить вам таких запитань, це зовсім не означає, що подібні речі зовсім його не цікавлять. Швидше за все воно одержало достатню інформацію на стороні або зрозуміло, що тема ця заборонена і запитувати нічого не можна. І в тому, і в іншому випадкові, батькам варто бути уважними, а коли знайдеться привід для розмови на цю тему, розпочати її самим. Таким чином, по-перше, ви встановите контакт із дитиною і з’явиться надія, що надалі вона приходитиме з розпитуваннями до вас, до того ж зрозумієте, що маля вже знає, зможете з’ясувати джерела, і в деяких випадках відгородити його од поганого впливу.

     Щоб простежити за ростом статевої інформації, батьки повинні мати перед очима своєрідний еталон інтересів дитячої зацікавленості з питань народження дитини.

     Учені класифікують запитання дітей у такий спосіб:Від 2 – 3 років цікавить власне тіло, зокрема й статеві органи. При цьому з’ясовуються розбіжності між хлопчиками і дівчатками, жінками і чоловіками.

     Від 3 – 4 років – цікавить питання, відкіля беруться діти? Хто їх приносить? Чому в жінок бувають такі великі животи?

     Від 5 – 6 років – як потрапляють діти в живіт до матері, та яким чином вони відтіля виходять? Як вони там ростуть і розвиваються?

     Від 6 – 8 років – яка роль батька в появі дітей? Чому діти бувають схожими на своїх батьків? Чи можуть народитися діти в дітей?

     Дуже важливо вміло сполучити формування здорового погляду на запитання, пов’язані зі статтю і виховання природної і необхідної сором’язливості. Етичних норм дитина має дотримуватись завжди: їй варто знати, що є "заборонені” слова, що не можна голосно проситися в туалет, бігати роздягненим, піднімати плаття і підтягувати колготки при сторонніх. А також батьки повинні привчити своє дитя стукати в їхню кімнату та ванну кімнату. Також батьки повинні враховувати, що дитина не повинна бути свідком їхнього інтимного життя, їм не слід розмовляти про статеве життя, допускати які-небудь вільності.

     У дитини повинна бути своя постіль. Ні в якому разі батьки не повинні брати дитину до себе в постіль, не слід занадто пестити дітей, цілувати їх у ділянці ерогенних зон (губи, сідниці, молочні залози).

     Фахівці вважають, що не тільки неправильне харчування (надлишок м’яса, гострих пряних страв, шоколаду, тонізуючих напоїв), а й навіть перегодовування, сприяє припливові крові до органів малого таза, зокрема й до статевих органів, викликаючи порушення, а це також може сприяти розвиткові ранньої сексуальності.

     Також батьки мають знати, що не бажано перед сном дитині читати або розповідати "страшні” казки й історії, дозволяти дивитися збудливі телепередачі, грати в бурхливі гучні ігри, не допускати перегляд фільмів по телевізору із сексуальними сценами. Намагаючись заспокоїтися, щоб заснути, збуджена дитина починає смоктати палець, торкатися статевих органів. Відчуття, яке виникло під час випадкового дотику, може здатися приємним, його захочеться повторити знову і знову.

     Особливо потрібно сказати про дитячий онанізм. Він виникає не як спроба задовольнити статеву потребу, а з інших причин. Насамперед, через нестійкість нервової системи дитини. Нерідко схильність до онанізму виникає в тих дітей, які перенесли пологову травму. Провокуючу роль грає сверблячка в ділянці статевих органів, викликана гострицями, глистами, алергійним дерматитом або навіть поганим гігієнічним доглядом, а також носінням тісних штанців, трусиків, колготок.

     Тільки поступово онанізм із мимовільної реакції перетворюється в усвідомлену спробу одержати якісь приємні відчуття. І тоді він уже стає небезпекою, пробуджує ранню статеву хіть.

     Якщо ви побачили, що ваша дитина займається онанізмом, не слід жахатися, а головне кричати на дитину, карати та малювати страшні картини майбутнього. Перше, що ви маєте зробити, це з’ясувати причину звички і намагатися її усунути. Дуже важливий правильний гігієнічний догляд за дитиною: регулярне підмивання, застосування засобів проти попрілостей і сверблячки. Не допускати, щоб дитина ходила вдень і спала в ночі в тісних трусиках, а прокинувшись, довго лежала у постелі. Якщо ви помітили, що вона усамітнюється, постарайтесь її увагу спрямувати в інше русло, зайняти якою-небудь цікавою справою. В ігровій формі, не називаючи причин, пропонуйте дитині спати, поклавши руки поверх ковдри. Привчайте дитину до фізкультури, спорту й загартовування.

     Такі педагогічні заходи нерідко доводиться сполучати з лікарською терапією, спрямованою на зміцнення нервової системи.